Українські політв’язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу

Частина 1.

Архівну справу соловецького політв'язня професора Петра Демчука автор цих рядків віднайшов у столиці Республіки Карелії. Ще в часи єльцинської, так би мовити, «розгонистої» дружби Росії з Україною (кремлівський очільник навіть казав: «Просыпаясь утром, я спрашиваю себя: что ты сделал для Украины?..») київський дослідник з дозволу керівництва відповідного управління органів безпеки сусідньої держави скопіював у Петрозаводську й привіз до України (для передачі в держархів СБУ) низку розсекречених матеріалів про репресованих співвітчизників. Пам'ятається, у пожовклій справі впали в око документи щодо спроби протидії соловчан чекістській сваволі в радянському концтаборі – alma mater ГУЛАГу». Інакше кажучи, зацікавили факти спротиву політв'язнів репресивному режимові (звісно, спротиву – в міру можливостей людей, цілком залежних від примх і беззаконня влади в тоталітарній державі «диктатури парткомів»).

Подаючи голос протесту, сміливець в СРСР міг поплатитися життям. Власне, таке трапляється й нині в державі, що вважає себе правонаступницею і спадкоємицею пріснопам'ятної «імперії зла» (згадаймо хоча б трагічну долю опозиціонера путінської влади Бориса Нємцова). Хтось із росіян, наш сучасник, влучно назвав теперішню Російську Федерацію Соловками-Light, натякаючи на відсутність у ній демократичних змін. Отже, не в останню чергу через політику сьогочасного керівництва московського Кремля, який від початку 2000-х обернувся на «вотчину чекістів», тема Соловків не втрачає актуальності. А надто в переддень чергових роковин трагедії – масових розстрілів у 1937–1938 роках політв'язнів Соловецької тюрми Головного управління держбезпеки НКВС СРСР. Жертв тієї та інших екзекуцій, вчинених за доби Великого терору й багаторічного панування в Кремлі диктатора («ефективного менеджера»), маємо пам'ятати, полеглих борців за людські права й волю народів – вшановувати. І головне – робити з гірких уроків минувшини належні висновки.

Життєписи дійових осіб певної епохи – свого роду посібник з вивчення історії. Отже – до справи. Давньої, архівної, але повчальної за владарювання в Кремлі вже іншого політика, здатного виректи в бік Києва лише щось на кшталт: «Просыпаясь утром, я спрашиваю себя: что ты сделал против Украины?»

«Поведінка незадовільна»

...У південно-східній частині Соловецького архіпелагу є кам'янистий острівець Мала Муксалма. На ньому коло примітної церкви або каплиці не одне століття мешкала богомільна братія. А проте інтелектуальний рівень тамтешнього населення був, мабуть, найвищим не в часи розквіту чернечої біломорської обителі. Причина – присутність там у 1936–1937 роках політв'язнів більшовицького режиму. Досить сказати, що на віддаленій табірній «командировці» певний час мешкали, відбуваючи покарання як контрреволюціонери, українці Антін Крушельницький і Петро Демчук. Перший з них – знаний письменник, державний діяч, у минулому міністр освіти Української Народної Республіки. Другий – висхідне світило науки, член філософської комісії при Всеукраїнській академії наук.

Професор Демчук мав ґрунтовні знання з історії світової філософії, глибоко вивчав діалектику Геґеля – вважав, що вона сприятиме розвиткові матеріалістичної діалектики. Видав 1929 року нариси про сучасний стан німецької філософії, а 1930-го дослідив «філософську мудрість сучасної буржуазії». У своїх друкованих працях порушував питання співвідношення «філософського матеріалізму» і природознавства, філософії і науки та релігії, критикував ідеалізм... Що цікаво – звертався й до творчості Великого Кобзаря в роботі «Шевченко та його вчителі філософії» (1931). За кілька років до свого вимушеного споглядання біломорських пейзажів український вчений висловив думку, що «в поезії дуже часто може бути більше філософії, ніж у вузьконаукових трактатах». Стверджував, що філософське значення життя Кобзаря «перевищує цілі великі томи інших блискучих мислителів», а «повне терпіння й напружене життя Шевченка відкриває перед нами сторінки великого філософського змісту»...

Втім, на Малій Муксалмі, та й загалом у «країні мук і відчаю» (біломорському таборі), до невільників була ближчою гора Голгофа, а не Парнас... І мешканцям бараків часто-густо відкривалася така зубодробильна проза життя, що від неї міг уриватися терпець навіть людині культурній, розумній та вихованій...

Українські політв'язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГуЩе до початку Великого терору, в червні 1936-го, на Соловках український філософ як «політзлочинець», звільнений від важкої фізичної праці, заслужив у чекістів оперчастини осудливу характеристику (документ мав гриф «цілком таємно»). У тексті зазначено, що Демчук Петро Іванович, 1900 року народження, уродженець Городенки, у минулому член ВКП(б), до арешту жив у Харкові. Маючи в таборі канцелярську роботу, до праці ставився «неудовлетворительно, нестарателен и неисполнителен (тут і далі архівні документи цитуються мовою оригіналу, переважно зі збереженням стилю й орфографії. – С. Ш.). Поведение неудовлетворительное. Имеет ряд замечаний за нарушение лаг[ерного] распорядка. Недисциплинирован».

Відтак до справи лягли папери, з яких видно, що «незадовільна поведінка» є не що інше, як спроби невільника захищати людські права в умовах виправної установи. Начальник табпункту на Муксалмі доніс рапортом від 2 вересня 1936-го керівництву оперчастини Соловецького відділення ББК НКВД, що Демчук категорично відмовляється виконати розпорядження про його переведення на Малу Муксалму. «Не подчиняюсь, – переповідає слова в'язня начальник. – А если там будет представлена мне отдельная комната, тогда я поеду, или же [будут] убраны бандиты, находящиеся там» (имеются ввиду з/к з/к Павлович, Гинзбург)». Як відомо, «політичних» у таборі належало тримати окремо від кримінальних злочинців, але начальству закон не писаний... І Демчук шукав, хай ризикованих, проте можливих, способів змінити становище – подавав заяви, конфліктував...

Такі факти «незадовільної поведінки» політв'язнів неодноразово зафіксовані в табірних документах. Приміром, стрілець 1 взводу 5 відділення якийсь М. Кураченцев 1 грудня 1936 року подав начальникові оперативної частини рапорт: «Сегодня... в 12 часов дня мною было предупреждено з/к Демчуку П. И. о том, что не положено ходить к рыбакам в помещение без никаких делов. Неоднократно предупреждал и он все равно продолжал ходить. Придет, сидит и начинает разные [не]цензурные слова говорить. Сегодня, 1/XII-36 г., когда я предупредил з/к Демчука, он меня обругал матом... дураком обозвал и сволочью. Это было в рыбацком помещении в присутствии стрелка Баурина, з/к рыбаков. Он говорит, что вы мне не укажете, куда ходить, ваше дело маленькое. И сколько раз ругал начальника л/п Муксольмы, и промеж з/к часовни агитировал о том, что провоцировал начальника III части, якобы он нас обманует. Обещал взять нас в Кремль (табірний пункт. – С. Ш.) и не взял. Эту агитацию з/к ведет Демчук... Просим убрать его с командировки».

У наступному рапорті стрільців Бауріна й Кураченцева зафіксовано таке: «Сегодня 1/XII-36 г. з/к Гинзбург придя к помещению охраны и угрожал, если вы будете ходить поверять часто в часовню, то вам будет плохо... Когда придеш поверять з/к в часовню, то у них двери находятся заперты веревками и начинаешь им стучать, а они не открывают двери. Приходится отрезать веревки. Они начинают угрожать охраны. Им неоднократно было предупреждено, что нельзя завязывать двери веревками, они на это внимания не обращают. Просим обратить внимание и просим убрать з/к Гинзбурга и Демчука, так как угрозы предъявляют (так у документі. – С. Ш.) охраны опасность».

«Голодую далі»

Після згаданих тут інцидентів (а їх, звісно, було більше) Петро Демчук і далі «поводився незадовільно» – відмовився від пайкових продуктів. У матеріалах справи є його заява начальникові оперчастини: «Десять дней, т. е. с 1 по 10.XII включительно я нахожусь без продуктов. Не имея другого способа защиты себя против целого ряда издевательств со стороны нач[ачальни]ка л/п Б. Муксульма (так у документі. – С. Ш.), я вынужден завтра, т. е. 11 числа с. г. приступить к полной голодовке. 10. XII 36 г. Демчук».

Четверта доба голодування позначилася тим, що в'язень подав заяву на трьох сторінках начальникові III відділу і її копію – прокуророві з нагляду за органами ББК НКВС. Борець за права довів до відома адресатів, що голодуванням він протестує проти знущань тамтешнього керівництва – начальника табірного пункту Парсегова і завгоспа Рауса (вони, до слова, так само були в'язнями, тільки на адміністративних посадах). «Сущность дела, – дохідливо, з підкресленнями, вивів чорнилом на папері професор Демчук. – В первых числах мес[яца] ноября с. г. я принятым здесь порядком, сдал в стирку на л/п Большая Муксульма мое собственное белье, в числе коего была и моя собственная, домашняя простынь. С прачечной я получил вместо простыни какое-то тряпье, ветошь. На два мои заявления, одно завх[озу] з/к Раусу, а другое н[ачальни]ку л/п я не получил никакого ответа».

Демчук вирішив подати скаргу начальникові 8 відділення, проте вохровець, якому професор віддав заяву, просив не зчиняти галасу й пообіцяв сам усе владнати. Не владнав. І не було жодної реакції на десяток заяв начальникові табірного пункту. «Как протест против такого незаконного поведения, т. е. попросту: грабежа среди белого дня, я решил не принимать вовсе пайковых продуктов, ни хлеба, т. е. перейти на полуголод, – цю заяву Демчук подав і начальникові табпункту Парсегову. – Но и это ничего не помогло, тогда 6-го числа объявил, что если к 10 числу не отдадут мне моей простыни, я принужден буду приступить к полной голодовке. Одновременно я написал заявление уполномоченному III части приехать на командировку или вызвать меня для объяснений. Ничего сделано не было». Парсегов навіть не відповів.

«Требую, – пише далі професор: – 1). Снять с работы и привлечь к ответственности за покрытие воровства и издевательства, а также за нарушение приказа Нарк[ома] НКВД № 100 – н[ачальни]ка л/п з/к Парсегова. 2). Снять с работы и привлечь к ответственности завх[оза] л/п з/к Рауса за воровство простыни, за издевательское отношение и использование служебного положения для мести за то, что я раскрыл его воровские комбинации с выдачей на командировке пайковых продуктов, о чем сообщено было в III часть заявлением старосты командировки з/к Гинзбургом. О получении сего моего заявления прошу меня известить. Голодовку продолжаю. 14.XII 1936 г. Демчук».

Хоч не хоч, а таки довелося Парсегову виправдовуватися перед вищим начальством. Він пояснив, що заяву від 10 грудня (про намір в'язня голодувати) останній подав через стрільців, отож про її зміст вранці 12 грудня усно доповіли секретареві начальника III частини Урусову. А самі папери, мовляв, дійшли тільки 15-го й викладене в них «абсолютно не соответствует действительности»: «описанные им факты в заявлениях есть наглая ложь и очередная провокация». Парсегов запевняв, що «описываемые им (Демчуком. – С. Ш.) факты о каких-то воровствах со стороны завхоза Рауса продуктов, недостача приготовляемых им продуктов, о вручении ему простыни-ветошь, об издевательствах и т. п. ни в коей мере не могут быть приписываемы к руководству л/п Муксолма, ибо со стороны л/п принимаются все меры к немедленному удовлетворению их просьбы и требования при первой же возможности... З/к Демчук П. И. в своем заявлении указывает... что им не принимаются продукты с 1/XII, да в действительности он не получал за первую половину декабря [продукты], которые оставлялись у рыбаков на всякий случай, и за II половину не принял, также оставлены у рыбаков, а что касается его питания, то он питался лучше, чем другой лагерник, получивший продукты, и возможно, что в данное время без получения продуктов питается. Ибо все факты и сведения за то, что эта голодовка – симуляция, есть цель его выбраться с М. Муксолмы на Б. Мук[солму] или же в Кремль. Поставив вас в известность в вышеизложенном, прошу ваших указаний о дальнейшем содержании з/к Демчука на М. Муксолме. 16/XII 36 г. Нач. л/п Муксолма Парсегов».

Ця відписка, певно, так нічого й не змінила в житті в'язня на табірній «командировці». Проте він знов і знов робив своє – крапля по краплі і камінь розбиває. Втім, як свідчать архівні документи НКВС, остання крапка в боротьбі буде не чорнильна. Свинцева. Восени 1937-го великий тюремний етап соловчан розстріляють.

Шевченко Сергій. Українські політв'язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу. Частина 1. Мережеве видання «Vector News», www.vnews.agency. Київ, Україна. 15.09.2016

Частина 2.

Політв'язень Соловків українець Петро Демчук у радянському концтаборі не страшився подавати, і то не раз, голос протесту – видно по всьому, був не з полохливих. Коли в січні 1934-го його доправили до виправно-трудової установи в Лодєйному Полі (Свірський табір), в обліково-статистичну картку реєстратор вписав основні біографічні відомості про в'язня. Серед них такі: командир сотні в народній армії Західної України (тобто в Українській галицькій армії, 1918–1919), а в 1920-му в Червоній армії він був комісаром загону. Ще раніше, 15-річним добровольцем, став до лав українського національного військового формування в складі австро-угорського війська (був у 6-й сотні Українських січових стрільців Андрія Мельника). Брав участь у боях, поранений на австрійсько-російському фронті та двічі тікав з польського полону.

Хто ж він, цей борець-відчайдух, записаний у табірній справі як «юрист-філософ»? Чому потрапив на Соловки?

Українські політв'язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу (частина 2)...Обдарований хлопчина-галичанин з історичного Покуття походив з бідної селянської родини. Громадським коштом навчався в народній школі й закінчив приватну гімназію в Городенці (нині місто в Івано-Франківській області). Дев'ятнадцятирічним революціонером вступив до Компартії Західної України. Під час дальшого навчання став членом Компартії Австрії, був лектором партшколи, долучився до видання у Відні «Нашої правди» – першої газети Компартії Східної Галичини – та молодіжного журналу «Наш стяг». На канікулах у Городенці, як зазначає в статті ЕСУ історик Юрій Шаповал, Демчук проводив агітацію проти виборів до польського сейму й полонізації українських шкіл. За це був ув'язнений у Коломийській тюрмі, звідки незабаром утік і подався спочатку до Праги, потім до столиці Австрії, де студіював право і здобув вищу освіту в університеті.

У 1925-му певний час працював секретарем консульської частини повноважного представництва СРСР у Відні, підтримував дружні стосунки з Юрієм Коцюбинським. Того ж року виїхав із групою політемігрантів до УРСР, де закінчив аспірантуру Інституту червоної професури в Харкові (1927). Працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу цього інституту, потім очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів, кафедру діамату й істмату Харківського інституту радянського будівництва і права. Друкувався в журналах «Гарт», «Пролітфронт», «Прапор марксизму» та інших. Тоді ж активний полеміст, учасник філософської дискусії початку 1930-х потрапив під вогонь критики (частина його творів дещо політизована), був звинувачений у «деборинщині».

Петро Демчук мав і неабиякі лінгвістичні здібності. Знав більш як півдюжини мов, крім рідної української – німецьку, англійську, польську, французьку, чеську, італійську, російську. Не дивно, що молодого вченого й громадсько-політичного діяча, який певний час прожив за кордоном (у Західній і Східній Європі, був одним з фундаторів Української комуністичної секції при ЦК Компартії Австрії), чекісти звинуватили в приналежності до так званої «УВО» – вигаданої «Української військової організації». Ба! Ще й записали до якогось висмоктаного з пальця «осередку», що в ньому більшість становили... «агенти іноземних розвідок»! Слово «галичанин» було як червона ганчірка для розлюченого на контрреволюціонерів більшовицького бугая одноколірної імперії. Кремль уже від середини 1920-х руками чекістів за ширмою позірної «українізації» нищив усе національне у волелюбній Україні, а згодом, упокорюючи її селянство, дійшов аж до геноциду. Демчука арештували навесні 1933-го, саме в розпалі народовбивства – апокаліптичного за своїми наслідками Голодомору в УРСР, спричиненого політикою ВКП(б). Тоді ж взяли під варту багатьох національно свідомих «увістів», переважно галичан – Тимофія Репу, Олексія Сарвана, Василя Олійника, Василя Сірка...

Підручні наркома Всеволода Балицького в розслідуваннях дутих справ звично вдавалися до шантажу й тортур, отож змусили арештанта обмовити себе й інших. Учень академіка Володимира Юринця – лідера «геґелізованого марксизму» в Україні (а потім чекістського агента-провокатора) – мусив «визнати провину» в тому, що належав до «УВО», а відтак – і до міфічного «контрреволюційного блоку», який нібито об'єднував націоналістів, боротьбистів, есерів, укапістів, комуністів-переродженців та решту антирадянщиків – ворогів сталінського режиму.

...Коли через чверть століття чекісти хрущовської доби переглядатимуть сфабриковану попередниками неозору «кримінальну» спадщину, майор Ганенко зі слідчого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР лише здивовано знизуватиме плечима, складаючи огляд за архівно-слідчою справою в'язня-професора. «Показания Демчука во многих случаях неконкретны, – констатував досвідчений старший слідчий, – в них почти нет ссылок на конкретные факты. Из этих показаний, в частности, не видно, при каких обстоятельствах и кем именно он – Демчук был завербован в УВО, как он оказался в «к. р. блоке», откуда вообще ему известно об этом блоке, кто, когда организовал этот блок; что конкретно делал Демчук по заданию УВО в советском полпредстве в Вене; создавал ли (и создал ли) Демчук ячейки УВО в вузах по заданию Репы; какую практическую работу проводил он в 1926–1929 гг. против коммунистического движения, находясь в Западной Украине, что он делал как член боевки Яворского; в каких конкретных трудах по философии он осуществлял вредительскую деятельность и т. д., какую конкретно деятельность проводили называвшиеся им члены контрреволюционной организации»...

Це лише деякі запитання без відповідей, що залишаються після вивчення матеріалів липової справи, за якою людину запроторили на п'ять років у володіння ГУЛАГу.

«Хуліганська витівка»

Після низки спроб в'язня боротися проти знущань і сваволі «влади соловецької», схоже, черговим приводом домогтися зміни місця відбуття покарання стала зафіксована в матеріалах архівної справи «бійка» між Антоном Крушельницьким і молодшим за нього Петром Демчуком, який 58-річному письменникові годився б у сини. У документах чекістів інцидент описано так: «Я, опер[ативный] сотр[удник] Гречкин, в присутствии старшего стрелка М. Муксольма Арехова и нач[альника] л/п Муксольма Жордани составил настоящий акт о нижеследующем. 29 января с. г. совершена драка среди заключенных. З/к Крушельницкий А. В. вдарил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Крушельницкий, за что вы вдарили по лицу ладонью з/к Демчука? З/к Крушельницкий ответил, что он, з/к Крушельницкий, вдарил потому з/к Демчука, что он меня, з/к Крушельницкого, обругал нецензурными словами, т. е. матерщиной. Поэтому я, з/к Крушельницкий, не сдержался и ударил по лицу з/к Демчука. Вопрос: з/к Демчук, за что вы обругали нецензурными словами з/к Крушельницкого? З/к Демчук ответил, что я просто заругался по матерщине, но з/к Крушельницкий предполагал, что я, з/к Демчук, обругал Крушельницкого лично. И он, з/к Крушельницкий, з/к Демчука ударил ладонью по лицу. Я, з/к Демчук, схватил топор и просто выгнал с камеры з/к Крушельницкого. Мною, опер[ативным] сотр[удником] Гречкиным, в присутствии нач. л/п Жордани, сразу приняты меры о предотвращении хулиганских выходок со стороны з/к з/к...» Можливо, то справді було банальне непорозуміння між Демчуком і старим, нервово й фізично виснаженим Крушельницьким. А могло бути й інше – в'язні ще й у такий спосіб навмисно нагадали начальству про негаразди на муксалминській «командировці». Спротив табірній сваволі мав різні форми, тож деколи й нестандартна шкурка була варта вичинки. Принаймні, вже за тиждень після «бійки» керівництву оперчастини надійде заява Антона Крушельницького, в якій він повідомить, що 6 лютого 1937-го припиняє вимушене голодування, бо незадовільні житлові умови, які дали привід для протесту, «ліквідовані». На початку травня професор Демчук ще намагався телефонограмою повідомити начальникові санчастини 8-го Соловецького відділення про фізичні катування, які вчиняла охорона, позбавляючи в'язнів нічного відпочинку. Скаржився на нестерпні головні болі й нервове виснаження та просив надати медичну допомогу. А напередодні 20-річчя жовтневого перевороту Соловки (тоді вже тюрма особливого призначення), як і весь СРСР, з волі керманичів ВКП(б) вже готуватимуться до масштабної «чистки» суспільства, в якому партія воліла залишити тільки покірних рабів – будівничих комунізму. За наданим лімітом упродовж кількох місяців понад 1800 в'язнів біломорської виправної установи мали бути репресовані за першою категорією – це найвища кара. Начальство з-поміж купи інших, складених як під копірку документів, завірить підписом довідку й про Петра Демчука – той самий обов'язковий папірець, за яким формально ухвалювали рішення розстріляти.

«Поводиться... контрреволюційно»

«Активный член УВО, был связан с польской разведкой и работал в пользу Польши, – накручували в'язню смертних гріхів чекісти. – Был намечен для выполнения террористических актов... Поддерживает связь с бывшими членами УВО и галичанами... Стоит на позиции к/р украинских националистов, стремящихся оторвать Украину от СССР, восхваляет германский фашизм, проповедует поражение и гибель Сов[етской] власти, приемлет террор как метод борьбы с Сов. властью. Ведет себя резко контрреволюционно».

У жовтні позасудове вбивче рішення ленінградської окремої трійки перевело велику групу бранців до категорії смертників. Фатальні постріли ката з опербригади, яку очолював капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв, пролунали для Петра Демчука, Антона Крушельницького та ряду інших їхніх співвітчизників 3 листопада в карельському урочищі Сандармох за Медвежою Горою... Тієї осені, як відомо, була одна з найбільших в історії СРСР масових страт політв'язнів з України: загалом упродовж п'яти передсвяткових для більшовиків діб (27 жовтня, 1–4 листопада) земля Сандармоху прийняла 1111 соловчан… До розстрільних ям кати скинули упродовж лише однієї ночі понад 250 людей, з них майже півтори сотні – це фігуранти сфальсифікованої справи про «блок українських буржуазних націоналістів». У когорті визначних постатей «розстріляного відродження» – вчені, письменники, освітяни, діячі культури. Страчена інтелектуальна еліта нації: Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Валер'ян Поліщук, Павло Филипович, Степан Рудницький...

«Щемким залишається запитання, яке нам вчувається у засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього», – написав уже в часи державної незалежності відомий філософ і правозахисник Євген Сверстюк. «Громадян тоталітарного СССР «з'їдали» примусова колективізація, голодомори, перманентні криваві репресії, – підсумовує власні дослідження теми репресій сучасний історик Олександр Рубльов. – Стосовно ж підсовєтської України – збудована з уламків царської Росії новітня сталінська імперська конструкція виявляла себе також свідомим і цілеспрямованим «поїданням» та знищенням представників національної інтелектуальної еліти».

Страченого перспективного вченого, знавця західноєвропейської культури Петра Демчука нині називають нереалізованим українським філософом. Куля обірвала його життя в розквіті творчих сил – у 37 років сумнозвісного 37-го... Як зауважив з гірким сарказмом інший наш сучасник професор Петро Кралюк, «звісно, в той час, коли в СРСР утверджувався інтелектуальний примітивізм, що знайшов своє яскраве вираження в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)», краще було позбутися розумних людей. Аби не заважали будувати «світле майбутнє».

...У 1960-х після першої хвилі реабілітації жертв більшовицького терору знайдеться місце (лише кілька рядків) у тритомному радянському енциклопедичному словникові й для колишнього «члена-кореспондента АН УРСР». Укладачі ідеологічно витриманого тритомника напишуть, що вчений у своїх працях викривав реакційну суть буржуазної філософії, та вкажуть хибну дату його смерті – «30.I.1943» (такі вигадки з подачі КДБ СРСР були звичайною практикою приховування правди про масштаби репресій комуністичної влади). І жодного слова, звісна річ, не буде в тому підцензурному виданні про місце страти філософа. Сандармох як розстрільний полігон назавжди мав залишитися таємницею...

Не залишився. Є Бог на світі.

Шевченко Сергій. Українські політв'язні 1930-х років протистояли сваволі влади в alma mater ГУЛАГу. Частина 2. Мережеве видання «Vector News», www.vnews.agency. Київ, Україна. 15.09.2016

  Вперше текст статті був опублікований мережевим виданням «Vector News»