СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

Моторошне слово "Соловки" знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути "советским человеком". 1997 року в нашу свідомість увійшло ще одне – "Сандормох".

Василь Овсієнко: Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

1. Цi моторошнi слова: Соловки, Сандормох...

Ці Соловки вперше відкрилися мені опівночі на 6 серпня 1999 року білими стінами Успенського та Спасо-Преображенського соборів, що вже за кілометрів двадцять світилися над Білим морем як маяк. Нічне море було синє, як і небо, що зливалося з ним невідь-де, а на півдні, де лише на три-чотири години сховалося сонце, небо й море зливалися в дивовижну, не бачену ні доти, ні пізніше, гаму кольорів аж до найвогненніших (з кількох фотокадрів вийшли знімки якихось червоно-жовтих кольорів – зовсім не те, що було насправді). Я збагнув, яке торжество охоплює паломників, якщо їм трапляється такої пори і погоди наближатися до святого місця. А я та Вахтанґ Кіпіані їхали тоді у складі експедиції Санкт-Петербурзького “Меморіялу” на Дні пам'яти жертв політичних репресій.

Соловецький архіпелаг, що на Білому морі, складається з шести великих і біля 200 дрібних островів та корг, що разом мають площу 300 кв. км. Це Великий Соловецький острів (220 кв. км), Анзерський (47 кв. км), Велика та Мала Муксалма (19 і 1,2 кв. км), Великий та Малий Заяцький острови (1,4 та 1,1 кв. км).

Соловки – споконвіку земля карельська. Нині на Соловках живе менше тисячі населення, а до 1920 року світські люди тут узагалі постійно не мешкали, хіба в готелях “Петербурзькому” (дерев'яний двоповерховий, 1838 року) та “Преображенському” (цегляний триповерховий, 1864). 1920 – 1939 року тут була “власть соловецкая”, концтабірна. З 1939-го фактичною владою тут був військовий ґарнізон зі Школою юнґ, з 1944-го діяла вже Острівна рада, з 1971 – сільська рада. 1987 р. поселення довкола кремля дістало статус “посьолок Соловецький” і стало районом Архангельської области Російської Федерації. В інших місцях на островах живуть поодинокі люди. Найближча залізнична станція – Кемь, за 60 км морем на захід.

Язичники ще 4 – 2 тисячі років тому спорудили тут характерні для Скандинавії дивовижні лабіринти. Мабуть, щоб мертві не поверталися у світ живих. Чи вони провиділи душогубське ХХ століття?

1429 року поселилися тут іноки Валаамського монастиря Савватій та Ґерман для “безмовного життя”. Коли Савватій помер, Ґерман привіз сюди інока Зосиму. Ці святі соловецькі преподобні чудотворці й поклали початок Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві. З тих часів є леґенда, що рибалка чи то мисливець за тюленями (їх тут називають “заяц”, тому й острови “Заяцькі”) теж поселився був на острові. Та одного разу він почув, що голосить його дружина, залишена на березі біля підніжжя гори: янгол відшмагав її різками (незвичне для янгола діяння!) і наказав не з'являтися тут жіночому родові, бо це місце для іноків-чоловіків. Свідком тієї події був преподобний Савватій. Відтоді гора називається Секирна (від “сечь”). На ній і було засновано Свято-Вознесенський скит. Пізніше, 1862 року, тут споруджено церкву Вознесіння Господнього.

Та головні споруди Соловецького монастиря постали південніше, на березі бухти Благополуччя, що на західному березі острова. Тут 1436 року преподобному Зосимі явилося диво: у повітрі в небесному осяянні простерте зображення прекрасної церкви. Тут і були побудовані дерев'яні келії та храм Преображення Господнього. 1485 та 1538 років храм горів. Тож за ігумена Філіпа (у миру Федір Степанович Количев) архітектор Ігнатій Савка з Новгорода (адже Соловки здавна були сферою впливу Новгорода) спорудив величні кам'яні храми – Успенський собор з Трапезною та Келарною палатами (1552 – 1557) та Спасо-Преображенський собор (1558 – 1566). Трапезна палата, площею майже 500 кв. м, була найбільшою в Московській державі аж до спорудження Грановитої палати в Московськім кремлі.

Ігумен Філіп був знатного московського роду. Господь дав йому талант видатного організатора монастирського життя. На островах, які по півроку не мали зв'язку з континентом, ігумен зумів не лише забезпечити життєдіяльність монастиря, а й заохотити до подвижницької праці тисячі ченців і трудників, які шукали і знаходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах праведних за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де тайга вже перемежовується з тундрою (на малих островах, навіть на Заяцьких, – поспіль тундра), найтяжча праця набувала глибокого духовного змісту. Іноки і трудники вирощували овочі й навіть сади, розводили худобу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, варили сіль з морської води, випалювали цеглу, поєднали каналами десятки озер, щоб тими каналами вивозити на човнах сіно. Ще в ХУІІ ст. спорудили водяний млин і сухий док, що наповнювався водою зі Святого озера (воно на 5 м вище од рівня моря), а на початку ХХ століття – одну з перших у Росії гідроелектростанцію.

У народній свідомості Соловки стали уособленням святости й благочестя, духовною твердинею православної християнської культури.

Коли слава про великого подвижника духа ігумена Філіпа докотилася до Московського кремля, то великий князь Іван ІУ Грозний наполіг, щоб він прибув до його столиці і зайняв митрополичий престол. Ігумен не хотів покидати Божу обитель, та знаючи жорстоке серце князя, сподівався вплинути на нього і зупинити криваву оприччину. Прибувши до Москви, він дізнався, що князь бере вже сьомий церковний шлюб. Писав йому листи з докорами, які з вуст Івана ІУ дістали назву “филькины грамоты”. Митрополит для нього «Філька», а думка його – нічого не варта. Та коли митрополит виступив проти оприччини – його запроторили в застінки Тверського отрочого монастиря, туди прибув сам головний опричник Малюта Скуратов і задушив митрополита... Сталося це 1569 року. Є картина: гладкий та лютий Малюта Скуратов відчиняє двері келії, в якій стоя на колінах молиться просвітлений Духом Божим, худенький опальний митрополит.

На Москві люблять мертвих: Церква визнала Філіпа Количева святим. Його мощі возили то на Соловки, то до Москви. Але тепер чуємо, що Російська Православна Церква обговорює питання про визнання святим Івана Грозного! Адже він був миропомазаним на царство, тому не людям судити про його діяння… (Див. про це: Дмитро Полохович. Покровителі, або Про причини появи деяких новоявлених «святих». // Дзеркало тижня. – 2002. – № 42 (417). – 2 листопада. – С. 17). Коли я розповів цю історію ієромонахові Стефанові Негребецькому, то він сказав: “Буває, що й святий на святого скривиться. Але щоб святий велів задушити святого – таке можливе лише в Московській церкві. Адже визнала вона святим адмірала Ушакова, який виграв 32 битви. Тобто потопив дуже багато людей. Царя Ніколая ІІ, на сумлінні якого 9 тисяч смертних вироків. Так і до Сталіна дійде, адже це він відновив 1942 року РПЦ, велівши за три дні звезти літаками до Москви на “собор” кількох уцілілих у концтаборах єпископів”.

Є повідомлення, що питання про визнання святим Івана ІУ знято з обговорення.

За ігумена Іакова, 1582 – 1594 рр., монастир, затиснутий між бухтою Благополуччя і Святим озером, набув обрисів видовженого п'ятикутника, що гострим кінцем указує на південь: його було обгороджено могутніми мурами з гранітних валунів (мури кремля 8 – 12 метрів заввишки, а завтовшки 4 – 6 метрів), споруджено вежі до 24 м висотою, що дістали назви Корожна (вона стоїть на найвищому місці, то й назва її, мабуть, походить від слова “корга” – острівець у морі, що зникає під час припливу. Так пояснює киянин Сава Кривий), Успенська, Прядильна, Біла (тут був млин, то від борошна біла), Архангельська (вона ж Головленкова), Нікольська. Згодом на березі Святого озера добудували Поваренну та Квасоварну вежі. Будувати кремль почав архітектор Іван Михайлов з Вологди, а закінчував будівництво інок Трифон, якого в монастирі досі дуже шанують. До речі, коли 1854 року, під час російсько-турецької війни, в бухту Благополуччя зайшли два британські кораблі й дали сигнальний постріл, іноки не зрозуміли і відповіли вогнем. Тоді британці обстріляли кремль півтора тисячами бомб і ядер, чого вистачило б, щоб розбити ціле місто. Але на твердиню це ніяк не вплинуло. Ченці з корогвами ходили по мурах і молилися. Найбільше враження на них справила бомба, яка впала за ікону Божої Матері – і не вибухнула. Переговори представника нападників з ігуменом, щоби здав твердиню, ні до чого не призвели. На пам'ять про цю подію на березі моря трьома кілометрами південніше монастиря покладено “Переговорний камінь” з написом, який тепер уже важко читається.

У кінці ХУІ ст. Спасо-Преобра- женський монастир мав багато вотчин на берегах Біломор'я, він відігравав провідну роль у культурній та господарчій колонізації Півночі, населеної народами угро-фінської сім'ї. Монастир мав особливий статус у Московській державі, Соловки були ніби неофіційною столицею Біломор'я. У середині ХУІІ ст. монастир сягнув вершини свого духовного розвитку і господарської могутности.

Коли після Переяславської Ради до Москви прибули українські та грецькі вчені богослови, зокрема, Симеон Полоцький, то вони виявили великі розходження московських церковних книг з грецькими ориґіналами, адже помилки нагромаджувалися століттями. Бувало, що українці (їх москалі прозивали “хохли”, “черкаси” або навіть “нехай”) відверто насміхалися над малограмотністю московського священства. Тоді патріярх Никон, який, до речі, теж тривалий час був ченцем на Соловках, в Анзерському Голгофо-Розп'ятському скиті, затіяв церковну реформу. Здійснювалася вона звичними для Москви насильницькими методами: спалити старі книги і прийняти нові. Сам патріярх Никон запроваджував реформу з мордобоєм і прокляттями. Утім, ішлося не так про зміну обряду, як про опір церковній владі. (Див. про це: Ключевский В.О. Сочинения в восьми томах. Т. ІІІ. Курс русской истории. Ч.3. М.: Госполитиздат, 1957, с. 302 – 307).

Начало | Часть 2 | Часть 3 | Окончание

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 11–29.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.