СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

Голова Санкт-Петербурзького історико-просвітницького та правозахисного товариства "Меморіял" Веніямін Вікторович Іофе (29.06. 1938 – 20.04. 2002) запросив мене влітку 2000 року до експедиції в район Біломорсько-Балтійського каналу, щоб пошукати там залишків концтаборів 30 – 40-х років. А заразом 5 серпня, у день початку Великого Терору 1937-38 років, узяти участь у траурному мітинзі в урочищі Сандормох, де розстріляно біля 9 тисяч осіб, та відвідати сумнозвісні Соловки.

Василь Овсієнко: Бiломорканал. Solovki. ББК.

Начало | Продолжение

Бiломорканал

Дорожні нотатки
До експедиції з 9 осіб, окрім нас із Іофе (двох колишніх політв’язнів), увійшли працівниця “Меморіялу” Ірина Рєзнікова, троє хлопців – Ніколай Дем’янов, Александр Свєтлов, Алексєй Старов та троє дівчат – Ніна та Ольга Рєзнікови (доньки Ірини) та Юля Карпенко. Більшість із цих молодих людей щойно закінчили школу. Декотрі з них – переможці Всеросійського конкурсу історичних дослідницьких робіт для старшокласників “Россия – ХХ век”. Усі всерйоз працюють над меморіяльною тематикою.

Із Санкт-Петербурга ми вирушили потягом 27 липня і наступного дня були в карельському місті Каргумякі, по-російському Медвеж’єгорськ, що на самісінькому північному березі Онезького озера, власне, Повенецької затоки. За 30 км на схід від Медвежогорська, у селищі Повенець, і починається Біломорсько-Балтійський канал, а сам Медвежогорськ був “столицею” грандіозного будівництва у 1930 – 1933 рр. Тутешня станція Олонецької (згодом Кіровської, донині Октябрської) залізниці, що побудована 1916 року, називається російською Медвежья Гора, карельською – Каргумякі.

Иосиф Сталин и Сергей Киров совершают прогулку на катере
Соратники - строители ББК. Иосиф Сталин и Сергей Киров совершают прогулку на катере.

У місті ми насамперед відвідали музей, що займає частину приміщення колишнього управління будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Побудоване воно 1931 р. Біля музею, бовваніє пам’ятник “любимцу партии и народа” Сергієві Мироновичу Кірову, який особисто опікувався будівництвом. Тут досі вулиці називаються іменами Кірова, Дзержинського, Советская.

Директор музею Сергій Іванович Колтирін створив окрему експозицію з історії будівництва каналу. Тут зібрано інструменти будівельників (тачка, кирка, пилка, лопата, ліхтар “летюча миша”), знімки тих часів, є картосхема каналу, який разом зі системою озер, з річкою Свір простягається на 227 км від селища Повенець на Онезькому озері до міста Біломорськ на Білому морі. 37 км рукотворного (в буквальному розумінні) каналу, 19 шлюзів зі шириною камер 14 м, глибиною 4 м і довжиною 200 м збудовано всього за 20 місяців.

Шлюзи здебільшого двокамерні (тобто камери йдуть одна за одною). До 8-го шлюзу судно піднімається вгору в кожній камері на 7 – 8 м, а всього на 125 м. Відтак рештою шлюзів воно опускається до Білого моря на 105 м. Шлюз без помпування наповнюється водою всього за 12 хв.

Канал зв’язав Біле море з Балтійським, відтак через Волго-Балтійський – з Каспієм, Азовським і Чорним морями. Він діє досі, тільки дерев’яне кріплення шлюзів замінене після війни бетонним. А деякі північні шлюзи, кажуть, досі дерев’яні.

Поделиться в социальных сетях

Знаючи, що схожі канали в Західній Європі у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст., в пору, коли водний транспорт був найдешевшим, будувалися десятками років, годилося б захоплюватися трудовим подвигом радянських людей, якби на цьому будівництві не лягло кістьми біля 100 тисяч невільників, якщо не більше (називають різні цифри).

19 лютого 1930 року Рада Праці і Оборони (СТО) видала постанову “Про основні моменти реконструкції водного транспорту і роботу Волзького річкового пароплавства”, якою передбачалося внести через Державну планову комісію Союзу РСР на розгляд уряду до 1 квітня 1930 року план реконструкції морського і річкового транспорту. Комісія підготували службову записку “Про Біломорсько-Балтійський водний шлях”. Уже 26 травня наказом наркома шляхів було створене управління Біломорбуду. Проблему кадрів розв?язали так. Насамперед розформували Експедицію північних залізничних ліній і передали її разом з інвентарем у розпорядження Біломорбуду та насмикали фахівців з інших установ. О 21 годині 2 липня в приміщенні Північно-західного управління Державного річкового флоту розпочалася нарада, яка постановила передати в повному складі в розпорядження Біломорбуду також Управління з дослідження і складання проекту Волго-Маріїнського водного шляху і зобов?язала до 1 жовтня закінчити проектування каналу. Як головний інженер Біломорбуду в протоколі цієї наради вже фіґурує професор Оксамитний (всюди в документах його пишуть Аксамитний). 3 липня Рада Праці й Оборони постановила подати результати технічних досліджень і план робіт будівництва всього каналу до 1 вересня. Джерела фінансування ще не визначалися, але вказувалося на необхідність “при определении стоимости робот по сооружению северной части канала учесть возможность привлечения уголовного труда к этим работам”. (Постановление СТО СССР от 3 июня 1930 г. Цит. за книжкою: Ю.А. Дмитриев. Беломорско-Балтийский водный путь (от замыслов до воплощения). Петрозаводск, 2003, с. 38).

Тією постановою було створено Комітет спорудження Біломорсько-Балтійського каналу, який очолив заступник голови Раднаркому і Ради Праці й Оборони Ян Ернестович Рудзутак. Серед чотирьох членів комітету був заступник наркома ОГПУ Генріх Григорович (Єнох Гершенович) Ягода. Цього було мало, то 30 серпня голова РПО Риков затвердив секретне “Положення про особливий комітет спорудження ББК” з 7 членів “без права заміни їх іншими особами”.

Як уже згадувалося, головним інженером управління Біломорбуду був призначений професор Донського (Ростовського) політехнічного інституту Анатолій Сергійович Оксамитний, проектну роботу очолив інженер Сергій Якович Жук, за геологічні роботи відповідав карельський учений-геолог професор В.М. Тимофеєв.

У нас особливий інтерес до українця А.С. Оксамитного. Він народився 1884 року в Ромнах Полтавської губернії, 1912 р. закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучень, читав курси: греблі, гідрологія, гідроґрафія, водне господарство. Уже 2 жовтня 1930 року він був заарештований за звинуваченням, не пов?язаним з будівництвом ББК, а що ніби він “был одним из руководителей Северо-Кавказской краевой организации, занимающейся вредительской деятельностью во всех отраслях водного хозяйства, т.е. в совершении преступления, предусмотренного ст. 58 п.7 УК РСФСР” (Назв. пр., с. 220). Як відомо, цю статтю написав сам В.І.Ленін, а Й.В.Сталін твердо знав, що незамінних людей нема.

Заарештували А.Оксамитного в Москві в ОГПУ, припровадили до Ростова. Оскільки ростовські чекісти не знали, в чому звинувачувати професора, то запропонували йому написати пояснювальну записку про справи та людей, причетних до енерґетики й меліорації на Північному Кавказі, причому звернути увагу на неґативні сторони. 8 жовтня він написав таку записку, яка й стала основою для його звинувачення. Юрій Дмитрієв просторо цитує її і робить висновок: “Не стучи на себя сам. Ни к чему хорошему это не приводит. Ежели кому что-то от тебя надо, пусть доискиваются сами” (Назв. книжка, с. 224). Власноручно написані покази слідчий відповідно підредаґував, перше ніж передрукувати. Останній протокол допиту датований 19 січня 1931 року, на ньому червоним олівцем дописано загадкову фразу: “К 10 часам утра 24.01.31 г.”. Все. Ні вироку, ні будь-яких інших документів про А.Оксамитного Юрій Дмитрієв не знайшов. Людина стерта, як у Дж. Оруела.

Поделиться в социальных сетях

Але А.С. Оксамитний ще встиг розрахувати, що робітничий континґент Біломорбуду має становити 100 тисяч людей і постачатися він має Управлінням СЛОНа (Соловецкий лагерь особого назначения).

“Змичка” Біломорбуду зі СЛОНом відбулася так. Оскільки Карельська АРСР, на території якої мало здійснитися грандіозне будівництво, відповідно до свого статусу, не мала ніяких свої фондів, окрім непрохідних боліт і комарів, то на деякий час, від 23.05 1930 до 1.01. 1932, СЛОН з управлінням в Кемі був формально підпорядкований ГПУ Карельської АРСР (с. 80). На доказ того, як ця “змичка” діяла, Ю.Дмитрієв цитує з книжки колишнього в?язня, який 1928 – 1930 рр. сидів зовсім “поруч”, у Мурманську, В.Чернавіна “Записки вредителя”, на жаль, не вказавши її вихідних даних. Ще коли В.Чернавін був на волі і працював у якомусь тресті в Мурманську, цей трест послав комуніста Л.Т. Богданова в Кемь… купити в управлінні СЛОНа потрібних інженерів. Той Богданов з захопленням розповідав:

“Представьте себе, там (в управлении Соловецкого лагеря) так и говорят: “продаем”, “при оптовой покупке скидка”, “первосортный товар”, за такого-то в Архангельске 800 рублей в месяц дают, а вы 600 предлагаете! Товар то какой. Курс в высшем учебном заведении читал, солидные печатные труды имеет, директором огромного завода был, в довоенное время одним из лучших инженеров считался, и десятилетник по статье 58 пар. 7 (т.е. сослан на каторгу на 10 лет за “вредительство”), значит, работать будет что надо, а вы 200 рублей жалеете.

Я все-таки доторговался, они уступили, потому что мы 15 инженеров оптом взяли. Замечательный народ подобрал” (с. 85 – 86).

За “товар” ГПУ брало 90% винагороди, проданий одержував решту 10%. І цей договір (не з в?язнем, звичайно) складався письмово, цілком офіційно скріплювався печатками і підписами. На випадок, якби куплений в?язень утік – заложниками була його сім?я. Якби не захотів працювати – його спровадили б назад до табору, де умови утримання набагато гірші. В.Чернавін засумнівався, а якщо потрібних спеціалістів не виявиться? “У ГПУ не будет? Что вы, они же любого с воли взять могут, да и “готовых” у них хватает. Лучшие инженеры и профессора на лесозаготовках как лесорубы работают. В каких условиях – слушать страшно. Для них счастье быть проданными, все-таки на свою работу станут и денег хоть немного получат”. (с. 87).

Ради інтересу бухгалтер тресту прикинув, скільки ГПУ може заробити на такому продажі. За 1000 фахівців – 4 мільйончики за рік! І податків не платить. А їхній трест максимум мільйон прибутку за рік дає. Ось чому ГПУ таке багате.

Згідно з Марксовою економічною теорією, енерґією, що забезпечує поступ, є надексплуатація м’язових зусиль промислового робітника. Щоб найліпшим чином використати “робочу силу” на будівництві ББК, марксисти заарештували сотні тисяч людей, у тому числі й провідних учених та фахівців у галузі будівництва. У Медвежогорську спішно звели будинок управління ББК, посадили там фахівців, які талановито розв’язали складні інженерні проблеми. Були ці люди хіба що Богу душу винні, то й “імена їхні, Ти, Господи, відаєш…”

Утім, Юрій Дмитрієв 2003 року опублікував цілі списки керівників ділянок і відповідальних за конкретні роботи (с. 68 – 79). Після відкриття Біломорсько-Балтійського каналу імені тов. Сталіна ВЦИК СССР 4 серпня 1934 року за підписом М.І. Калініна видав постанову про нагородження робітників, інженерів і керівників Біломорбуду, які найбільше відзначилися на будівництві (с. 168 – 172). Певна річ, найбільше відзначився Генріх Григорович Ягода, заступник начальника ОГПУ СССР. Він у списку восьми нагороджених орденом Леніна – найперший. Тут же начальник ГУ УИТЛ Матвій Давидович Берґман, начальник Біломорсько-Балтійського ИТЛ Семен Григорович Фірін, начальник Біломорбуду Лазар Йосипович Коган і його заступник Яків Давидович Рапопорт (він же заступник начальника ГУ УИТЛ). А після заступника головного інженера Сергія Яковича Жука йде ім`я Нафталія Ароновича Френкеля, помічника начальника Біломорбуду, “совершившего в свое время преступление против государства и амнистованного ЦИК Союза ССР в 1932 году со снятием судимости” (с. 169), а також заступник головного інженера Костянтин Андрійович Вержбицький, який був “осужден за вредительство по ст. 58–7 и освобожден досрочно в 1932 году” (с. 169). 15 осіб нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора – усі в?язні! Серед них Ковальов Ніколай Михайлович, лаборант по бетону, “имел шесть судимостей за воровство, по собственному заявлению до Беломорстроя никогда нигде не работал” (с. 171).

Поделиться в социальных сетях

А ще того ж дня Михайло Іванович Калінін спеціяльною постановою (с. 173) надав пільги в?язням – учасникам будівництва ББК: “уже полностью освобождены от дальнейшего отбывания мер социальной защиты 12.484 человека, как вполне исправившиеся и ставшие полезными для социалистического строительства, и сокращены строки отбывания мер социальной защиты в отношении 59.516 человек, осудженных на различные строки и проявивших себя энергичными работниками на строительстве”. П?ятистам в?язням знята судимість.

Ось яка добра та справедлива була Радянська влада до “вставших на путь исправления”!

5 серпня 2003 року ми оглянули оновлені експозиції музею в Медвежогорську. С.Колтирін відновив гасла часів Біломорбуду: “Каждый сам себе кует свое будущее”; “Исправительная политика СССР не карать, а исправлять на основе общественно полезного труда и политического перевоспитания”; “Даешь!”; “Выполним!”; “Ни одной минуты простоя!”; “Клади бетон крепче стали”. Тут же стенди “Лучшие ударники лагпункта” і їхні портрети, “Вот кто плетется в хвосте” і карикатури на них. І відверто: “Сотрудники ОГПУ (чекисты) руководили строительством Беломорканала”.

У Постанові Совнаркому “Про відкриття Біломорсько-Балтійського каналу імені тов. Сталіна” від того 2 серпня 1933 року відзначено, що на 227 кілометрах каналу збудовано 128 складних гідротехнічних споруд, у тому числі 19 шлюзів, 16 гребель, 12 водоспусків, 49 дамб, 33 штучні канали. Що вийнято було 21 млн. кубометрів ґрунту і скель, вкладено 390 тисяч кубометрів бетону, зрубових робіт – 921 тис. кубометрів. І все це за 20 місяців. Але не пораховано, скільки людських життів, праці і страждань покладено на цім будівництві.

Утім, знову ж таки Юрій Дмитрієв дещо підрахував. Щодо 165 каналу, що за 6 кілометрів від вершинного, 8 шлюзу. Тут потрібно було прокласти 6,5 км каналу в суцільній скелі. Зрубати камінь від 2 до 18 метрів над поверхнею і заглибитися від нульової точки на 4 метри. Зробити це треба було від січня до квітня 1933 року, до весняної повені. (Саме тоді Україна вимирала з голоду). Динаміту, звичайно, не вистачало, покладалися, в основному, на “пердячий пар”. (Сором?язливим цитую зі “Справочника по ГУЛАГу” Жака Россі, М.: Просвет, – 1991, т. 2, с, 274: “пердячий пар – человеческая (зековская) мускульная энергия, заменяющая механизацию: “стройки социализма воздвигались пердячим паром”).

На ці 6,5 км кинули 30 тисяч в?язнів. Жили вони в бараках Південного і Північного містечок. Але щоб не витрачати дорогоцінного часу, їх перестали водити на ночівлю. Тут вони й гибіли – біля багать. Поранених камінням і хворих відводили до Санітарного містечка. Туди ж звозили трупи. Ю.Дмитрієв заповзявся знайти місце їх поховання. І влітку 2003 року знайшов: борсуки допомогли. Вони рили нори на невеличкому острівці посеред болота і повиносили на поверхню людські кістки. Ю.Дмитрієв нарахував більше 100 западин розміром 2–4 на 1,5–2 м. Розкопи йому довелося робити за дощової погоди. У кожній ямі по кілька кістяків. Гумусний шар тонкий, отже, це були худі, виснажені люди. Слідів насильницької смерти не виявив. Боїв тут не було, великих людських поселень, окрім концтаборів, поблизу теж не було. За найскромнішими підрахунками Ю.Дмитрієва, на цій ділянці полягло 8 – 10 тисяч чоловік. (Див. статтю “Цвинтар імені Сталіна” в ґазеті “Столиця” № 50 (501), 12. 12. 2003, яку підготував Сергій Шевченко).

Як відомо, основна частина “робочої сили” на будівництво ББК набиралася з селян, яких марксисти мали за потенційно ворожий “безкласовому суспільству” клас і яких якраз тоді особливо інтенсивно нищили як “куркулів”. Загнані “владою робітників і селян” у комарині болота, у сніги, ці добрі господарі погинули від голоду та непосильної ручної праці. І могил їхніх поблизу каналу нема. Хіба оці, знайдені Юрієм Дмитрієвим. Працювали вони не лише безпосередньо на копанні каналу, але й на заготівлі лісу в довколишній тайзі, для чого там були створені табори і спецпоселення – рештки деяких, надто ж тих, що діяли до 50-х років, збереглися досі і позначені на мапах “разв.”, “нежил.”, “изба”. Оце їх і піде шукати наша експедиція Санкт-Петербурзького “Меморіялу”…

На відкриття каналу чекали самого Сталіна. Спеціяльно до його приїзду в Медвежогорську поруч з управлінням ББК побудували готель з високою вежею. З неї вождь, що вже вбився в повну силу, мав глянути за кілометрів 30 на селище Повенець, де, власне, канал і починається з Онезького озера. Сталін у Медвежогорськ не приїхав, був лише на відкритті каналу 2 серпня 1933 року. Сказав, що канал вузький і мілкий.

Начало | Продолжение

Василь Овсієнко. Бiломорканал. Вересень 2000. Доповнено в січні 2004 року.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.