СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Украинские политические и уголовные заключенные в Соловках (1920-1939)

"Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього... Тепер я зненавидів оту "красну гвардію", що не питає, хто ти, може по міркуваннях більшовик, а тільки український – зараз розстрілює"
Валер'ян Поліщук. Із щоденника. 20-30 годы ХХ века.

 

 

 

 

"28 июня, по благословению Святейшего Патриарха Алексия, в Спасо-Преображенском Соловецком ставропигиальном монастыре епископ Архангельский и Холмогорский Тихон совершили чин освящения памятника последнему кошевому атаману Запорожской Сечи Петру Кальнышевскому. В этот день на Соловки прибыла большая украинская делегация... В середине дня в южном дворике Соловецкого кремля, у входа в подклет Сушила, где находилась, по свидетельствам ученых, камера П.И. Кальнышевского, состоялся митинг."

Новые книги о Соловках и Соловецком лагере особого назначения.

"Гортаю в архіві розсекречені донесення агентів ОДПУ, які «писали оперу» в радянських концтаборах, і пригадую... Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років». Звідки ця асоціація? У Віктора Ющенка, як відомо, йдеться про трагічні події в історії України, зумовлені насильницьким впровадженням комуністичної ідеології. Її ворожість (ось у чому суть!) сповна відчули в таборах ГУЛАГу і в’язні-українці, які поміж собою вели мову про «злиття націй на Соловках». Негласні табірні інформатори переповідали чекістам відверті розмови, що точилися в неволі 1934 року — після вчиненого більшовиками Голодомору в Україні. Політв’язні Василь Олійник, Семен Гуцуляк, Олексій Сарван, Григорій Слюсар, Іван Шах, Павло Коренковський (усі — колишні члени комуністичної партії) не приховували розчарування більшовицькою владою.

Мiсце страти невiдоме...

«Мы жестоко поплатились, что жили чуждой нам идеологией, которую нам ловко навязал русский медведь, — журилися українці. — Свои уши из-под интернациональной маски он начал высовывать, когда начал проповедовать строительство социализма в одной стране... Сталин сказал на XVII съезде партии, что готовит буржуазия нападение на русскую культуру и ее высшее достижение — ленинизм (це вчення є суто російським явищем, казали в’язні. — Авт.). Конечно, раз ленинизм русское явление, то отсюда русское отечество, отсюда ликвидация национальной политики, отсюда слияние наций путем арестов и заключения в Сибирь, Соловки, Казахстан и т. д., а на Украине — путем уничтожения украинцев голодом, где опустошены целые районы, и на то место привозят русских. По старой стежке колонизации»...

Фотография узника Владимира Хуторянского.

Священик-автокефаліст із Поділля 37-річний в’язень Володимир Хуторянський восени 1934-го висловився так: «На колхозников большевикам не особенно приходится рассчитывать, хотя они популяризируют везде, что, мол, большевики — друзья колхозников и колхозник опора большевиков. Это — иллюзия, ни больше, ни меньше. Любой колхозник вонзит нож в спину первому попавшемуся коммунисту при первой возможности».

Запроторені на російську північ письменники Валер’ян Поліщук і Василь Атаманюк були впевнені: більшовики своєю діяльністю позбавили український народ ілюзій. «Правда, это все обходится слишком дорого — на Украине вымерло только в прошлом году больше чем 7 миллионов людей, а сколько выстреляли... (про це вели мову й Володимир Ільницький, Михайло Качанюк та інші соловчани. — Авт.). Но что бы ни делали, как бы ни свирепствовали, Украина-то — не их будет, — вірили в’язні, засуджуючи господарів Кремля і їхню антинародну політику. — Конечно, они чувствуют утрату Украины и поэтому все берут из нее, а население Украины уничтожают голодом...».

Розсекречені папери, які з мороку табірної сваволі донесли правду про настрої українських патріотів, підшито в тюремній справі № П-15385 (її оригінал зберігається в архівних фондах Архангенгельського регіонального управління ФСБ РФ). Фігурант цієї справи — уродженць Галичини Павло Коренковський, лікар, який до арешту працював за фахом у Харківському медінституті.

Судова трійка Державного політичного управління УСРР покарала екс-комуніста п’ятьма роками ув’язнення за участь у міфічній контрреволюційній організації «УВО» (Коренковський нібито за дорученням її харківського центру «должен был принять участие в организации взрыва в здании ЦК КП(б)У»).

Про «контрреволюційні» розмови табірників чекісти дізнавалися через осіб, залучених до негласної співпраці. Специфічний інтерес виявили й до Коренковського — ще під час слідства в Харкові. Спочатку арештанта змусили докладно розповісти про його «ворожу діяльність», а відтак зробили висновок стосовно до «сознавшегося»: «Вербовать можно для освещения украинских к-р кадров и галичан». Проте до вербування справа, схоже, не дійшла: «увіст» і в Соловецькій тюрмі «проводив контрреволюційну агітацію», зазначили в довідці начальник тюрми майор держбезпеки Іван Апетер і його помічник капітан держбезпеки Петро Раєвський (жовтень 1937 року). А невдовзі особлива трійка Ленінградського облуправління НКВС СРСР, виконуючи відомі настанови згори, ухвалила смертний вирок найактивнішим каерам, з-поміж них і Коренковському... Місце страти першого (найбільшого) тюремного етапу СТОНу дослідники віднайшли — Сандармох; другу партію приречених на смерть — понад півтисячі осіб — вивезли в Ленінградську область.

Нерозкрита таємниця

У 1938-му на архіпелазі було вчинено третій від початку Великого терору масовий розстріл в’язнів Соловецької тюрми. За протоколом № 303 особливої трійки Управління НКВС Ленінградської області 17 лютого було страчено 198 осіб, з них кожний п’ятий — уродженець або житель України.

Дві попередні каральні акції, проведені, як відомо, 1937 року в Карелії (27 жовтня — 1—4 листопада) і на території Ленінградської області (8 грудня), забрали життя 1620 соловчан... На місці першої екзекуції під Медвежогорськом створено меморіал. Імовірне місце другої масової страти (509 смертників) — пустище Койранкангас — офіційно не визнано, хоча пошуковці Санкт-Петербурзького «Меморіалу» (Веніамін Іофе, Ірина Фліґе та їхні однодумці) виявили на Ржевському полігоні в Ленінградській області кілька ям з останками розстріляних людей — такі собі «безхресні могили, ніким не оплакані й не оспівані соловейком»... У тому тюремному етапі були українці Володимира Крушельницька, Микола Любченко, Володимир Удовенко, Ничипір Миколенко та десятки інших.

Останню земну адресу закатованих за 303-м протоколом дослідники ще сподіваються розшукати на самому Соловецькому архіпелазі. Чому саме там? Взимку Біле море вкриває крига, навігація припиняється, тож за цих умов переправити дві сотні людей під конвоєм на Карельський берег — проблематично. Утім, версію «острівної страти» поки що не доведено знахідками, отож таємниця залишається нерозкритою.

Протокол № 303 — це 53 сторінки щільного машинопису, під якими 14 лютого 1938-го поставила підписи особлива трійка УНКВС на чолі з начальником Управління Михайлом Литвином. Він уродженець Забайкалля, єврей, більшовик з 1917 року. Попри малоосвіченість був досвідченим партапаратником: у березні 1933 року його призначили завідувачем відділу кадрів ЦК КП(б)У, а з 1936-го — другим секретарем Харківського обкому Компартії України. З жовтня того ж року він начальник відділу кадрів НКВС СРСР. Дальша кар’єра привела Литвина на посаду начальника 4-го (секретно-політичного) відділу ГУДБ НКВС СРСР (травень 1937-го), а в січні 1938-го він очолив УНКВС Ленінградської області. Мине зовсім небагато часу і 12 листопада 46-річний комісар держбезпеки 3-го рангу заподіє собі смерть — застрелиться.

У цій самій трійці був майор держбезпеки Володимир Гарін, уродженець Харкова, із сім’ї священика, чекіст з 1919 року. Свого часу він служив на Поділлі разом з Леонідом Заковським, потім став його заступником у Ленінградському облуправлінні НКВС. Керував усією репресивною кампанією в області й Соловецькій тюрмі. Третій в особливій трійці — прокурор Ленінградської області Борис Позерн (він же Степан Злобін), уродженець Нижнього Новгорода, партійний діяч, сподвижник Сергія Кірова. Позерна розстріляли 1939 року, реабілітували 1957-го.

Як і де саме вчинено страту на Соловках відомостей немає. Акти з грифом «цілком таємно» про виконання вироку мав підписати старший лейтенант держбезпеки Олексій Полікарпов — комендант обласного УНКВД з 1933 року. Але ці папери з наперед віддрукованим прізвищем «штатного ката» завірив підписом старший за званням — відповідальний за виконання вироку третьому етапу СТОНу майор держбезпеки Микола (Лука) Антонов-Грицюк, відряджений до Біломор’я з Москви.

Цей екс-контррозвідник зі стажем (в органах з 1920-го) свого часу встиг послужити на теренах України — у Києві, Конотопі, Харкові. Наприкінці 1920-х його перевели до Ростова-на-Дону. Далі — Кабардино-Балкарія, з жовтня 1937-го — заступник начальника, а з липня 1938-го — начальник 10-го (тюремного) відділу НКВС СРСР. Згодом Антонова-Грицюка віддали під суд і 22 лютого 1939 року розстріляли. Реабілітували 1955-го в період «хрущовської відлиги».

Що ж розповідають пожовклі документи НКВС про наших земляків, чиє життя обірвалося в Біломор’ї? Каторжан, відправлених до Соловецького табору за контрреволюційні злочини — «націоналістичну, терористичну, повстанську, шпигунську, диверсійну, троцькістську, шкідницьку, фашистську діяльність тощо», — при лихій годині Великого терору вирішили позбутися. Для цього у список справ, сфабрикованих оперчастиною СТОНу, що відала, так би мовити, душами й помислами в’язнів, було додано трафаретні фрази про «гріхи» обвинувачених: «...оставаясь на к-р (контрреволюційних. — Авт.) позициях, продолжают заниматься среди заключенных к-р деятельностью»...

Аналіз списків показав, що майже всі українці потрапили до таборів протягом 1932—1936 років. Кожному другому попередній вирок — розстріл — свого часу замінили 10 роками позбавлення волі. Кожний четвертий «контрреволюціонер» мав вищу освіту. Деякі вихідці з України були за національністю росіянами, євреями, поляками. На Одещині народився агроном Володимир Дражкович, записаний черкесом. Кримський робітник Георгій Іонідіс — грек. Уродженець Євпаторії юрист Захар Габай — караїм. В Одесі за «тероризм» заарештували грузина Галактіона Кіпіяні, який працював на заводі Шустова виноробом.

За що найвища кара?

За «українсько-націоналістичну» і «шпигунсько-терористичну» діяльність потрапили на канальську каторгу також студент Московського університету уродженець Чернігівщини Іван Гаєвський (Бугай), науковець і освітянин Григорій Холодний, колишній завідувач відділу Держстраху Наркомфіну УРСР економіст Семен Семко-Казачук, керівник комунального банку в Артемівську Микола Заєць. Щодо останнього архівна слідча справа містить відомості про його службу бунчужним Січових стрільців і членство в «Українській військовій організації». У довідці з тюремної справи зазначено: «Доказывает, что все процессы, проходящие в Советском Союзе — это туфта, правительство их устраивает для своих выгод». Ось і знайшовся привід для розстрілу... У вересні 1933-го потрапив на острови Григорій Холодний, який до арешту читав лекції з математики й астрономії; жив у Києві (вул. Некрасовська, 6). «Находясь в политизоляторе, не подчинялся установленному режиму, надсмехался и оскорблял надзорсостав, — зазначено в довідці, складеній тюремним начальством. — На Соловках... вошел в тесную связь с осужденными членами УВО». У липні 1937-го постановою особливої наради при НКВС СРСР Холодному, який у СЛОНі (рос. — Соловецкий лагерь особого назначения) «відсвяткував» своє 50-ліття, додали ще п’ять років ізоляції, але з них він не прожив і семи місяців: за рішенням трійки — розстріл...

Робітникам Федору Галіщеву з Харківщини й одеситу Михайлові Кулицькому тюремники в жовтні 1937-го написали в довідці таке. Галіщев «держит себя враждебно по отношению к Соввласти. Высказывает террористические намерения против руководства ВКП(б) и советского правительства, сочувственно отзывается о врагах народа... Высказывает диверсионные намерения о поджоге Соловецкой тюрьмы». Кулицький нібито порушував тюремний режим і «остался при своих к-р убеждениях». Обох — розстріляти.

Селянин з Полтавщини Іван Лушпан, який у 20-ті роки зі зброєю в руках боронив Українську Народну Республіку, на Соловках «рассказывал, что в колхоз вступил с целью его разложения. Ярко враждебно настроен...». Розстріляти.

Ще один колгоспник з Харківщини колишній петлюрівський вояк Кузьма Козлов у таборах «показал себя непримиримым врагом Соввласти... занимается к-р клеветническими разговорами...». Розстріляти.

Поліський селянин Микола Коструба (в деяких документах — Коструб) висловлював «злобную ненависть к Соввласти, к порученным работам относится халатно... пытался устроить групповой отказ от работы, заявляя: «Давайте не выходить на работу, тогда и хлеба, и продуктов нам будут давать больше». Розстріляти.

Одесит Ігор Грицай, безпідставно звинувачений у шпигунстві, «высказывал ненависть к Соввласти, дискредитировал вождей ВКП(б) и советского правительства». Розстріляти. Вантажник з Вінниччини (також «шпигун») Тимофій Кушнір «находясь в Соловках занимается к-р деятельностью, восхваляет жизнь в Румынии, при этом ругает советские законы». Розстріляти. Робітник Федір Воробйов з Харківщини («диверсант» і «шкідник») «среди заключенных распространяет гнусную клевету на руководителей ВКП(б)». Розстріляти.

Серед страчених були юрист Федір Аверченко, службовець Олександр Бабенко, лісник Олексій Пархоменко, селяни Григорій Пшеничний, Яків Шкідченко, Андрій Омелян, Олександр Двораківський, Максим Кроцюк, Семен Кучерук, Григорій Хирний, Омелян Мележек, Федір Яременко та інші «раби совєтчини»... Усім їм, пропащій силі, про кого мовлено, тільки під іншим іменем, жертвам червоного терору — вічна пам’ять.

...Місце масової страти намагалися знайти на островах Юрій Дмитрієв і Василь Фірсов з Петрозаводська, Анатолій Разумов із Санкт-Петербурга, Ольга Бочкарьова із селища Соловецького. Побувавши на архіпелазі (а до того в Карелії), я мав змогу ознайомитися з деякими результатами пошуків. На жаль, знахідки поблизу колишнього чернечого скиту Ісаково й на Сікирній горі, де розкопано десятки «підозрілих» ям, не дали дослідникам підстав для оптимізму. Відповіді на запитання, куди ж кати сховали майже 200 тіл в’язнів, розстріляних 17 лютого 1938 року, досі не знайдено.

Таємні розстріли 1939-го

На північному схилі Сікирної гори, як розповіла авторові цих рядків Ольга Бочкарьова, є ще недосліджені місця масових розстрілів 1939 року. «Я обстежувала територію, де схил переходить у сухе болото (там інша рослинність — дрібнолісся), і знайшла засипані рови. Їх кілька рядів. Кожний рів — від 40 до 70 метрів завдовжки по 3—4 метри завширшки. Поряд на деревах є зарубки. Найстрашніше те, що хтось їх регулярно поновлює. Там є старі дерева із зарубками, якими позначено початок, середину та кінець рову. І є молоді дерева, їм 40—50 років. На них також є зарубки! Отже, хтось знає, що там відбувалося, і цю інформацію зберігає.

Коли на початку 1990-х я зацікавилася темою розстрілів (тоді ще неофіційно, тобто «не світила» в документах свій інтерес), у селищі опитувала старожилів. Жінки, які 1939 року «приймали» Ісаково, розповіли, що восени, коли тюрма вже залишила острів, вони приходили на Сікирку до гідрографів. І ті показали їм у лісі під засніженим схилом гори великі ділянки, на яких через інтенсивні випари танув сніговий покрив. Вочевидь, 1939 року, коли енкавеесівці виводили тюрму, було вчинено масові розстріли. Моя версія: всіх, хто не міг працювати й не витримав би етапування морем (інвалідна команда, «доходяги»), — їх розстріляли. Етапи на материк відправляли у страхітливих умовах: у трюмах ніде яблуку впасти. Смертність — дуже висока. За спогадами в’язнів, яких перекинули до Норильська, на судні їх було як оселедців у діжці. Везли багато діб і майже без харчів. Цілком можливо, що непрацездатних просто вирішили позбутися і зробили це, «списавши» все на смертність під час етапування. Документально ця інформація, звісна річ, ніде не зафіксована».

Записавши розповідь Ольги Бочкарьової на Сікирній горі, подумав: можливо, в тій самій місцевості за відомою схемою «попрацювала» 1938 року й розстрільна команда під орудою Антонова-Грицюка..." (Сергей Шевченко. Место казни не установлено... В Кн. Вєдєнєєв Д., Шевченко С. "Розвіяні міфи: історичні нариси і статті". К.: Фенікс, 2010. - 576 с.)

Поделиться в социальных сетях

Украинские Соловки

• Мемуары офицера царской и добровольческой армий Созерко Мальсагова, ингуша, в 1923 г. из Батума отправленного на Соловки.

• Соловецкий книжный каталог: алфавитный список книг, брошюр, альбомов, журналов, газет, содержащих романы, повести, литературные сборники, научные статьи о Соловках (Соловецких островах).

Новая книга о Соловках

Розвіяні міфи В Киеве издан оригинальный сборник публицистики «Розвіяні міфи. Історичні нариси і статті» (К.: Феникс, 2010). Книга на украинском языке, ее объем – более 600 страниц с вкладкой цветных иллюстраций. Соавторы – заслуженный журналист Украины Сергей Шевченко и доктор исторических наук, профессор Дмитрий Веденеев. (Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Розвіяні міфи: історичні нариси і статті. К.: Фенікс, 2010. - 576 с. : іл. ISBN 978-966-651-458-81000)

Українці на Соловках

"На біломорський архіпелаг українська делегація-2007 прибула вночі катером «Печак». Переважна більшість прочан поселилася у споруді барачного типу (для Соловків це не дивина: у поминальні дні в готелях бракує вільних місць). Увечері охочі відвідали Заяцькі острови, де за табірної доби був жіночий штрафізолятор. А наступного ранку за програмою днів пам'яті побували у кремлі на оглядовій екскурсії, яку провела співробітниця Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова (деякі надані нею матеріали використано в цій публікації), і ознайомилися з новими експозиціями.

Вдень українці взяли участь у мітингу біля соловецького каменя. Серед промовців були, зокрема, Микола Рудько й Наталія Осьмак. Літію біля Поклінного хреста відслужив отець Володимир. Помолилися за упокій соловецьких мучеників на місці зруйнованої Онуфріївської церкви на старому монастирському кладовищі.

Наступного дня зійшли на Сікирну гору, молилися у храмі Вознесіння, взяли участь у меморіальній акції «Свіча пам'яті» біля Поклінного хреста. Вдень у Соловецькому кремлі в підхижі Сушила відвідали камеру, в якій перебував останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський (25 років ув'язнення). А увечері в Будинку культури відбувся круглий стіл з проблем вивчення епохи ГУЛАГу.

У вільний час паломники мали змогу покупатися у Святому озері й Білому морі (дні були спекотні, білі ночі – прохолодні).

Виконавши все заплановане, делегація відбула «Печаком» із Соловків до Кемі, а звідти автобусом через Медвежогорськ, Псков та територію Білорусі повернулася до столиці України.

Насамкінець – про мету, з якою Президент Віктор Ющенко, підтримавши ініціативу громадськості, видав указ з нагоди 70-х роковин Великого терору. Нам, українцям, треба і належно вшанувати пам'ять репресованих, і привернути увагу суспільства до трагічних подій в історії країни, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, і відродити національну пам'ять, і утвердити нетерпимість до будь-яких проявів насильства проти людства". (Сергій Шевченко. Пам'ятаймо Соловки. "Українське слово", №38, 02.08.2007. Цит. по тексу www.sbu.gov.ua с разрешения автора. )