СоловкиЭнциклопедия - крупнейший сайт о Соловках
Текущее время на Соловках:
:

Книга 10. Глава 2.

Соловки в истории Украины

Василь Овсієнко. Бывший политзаключенный рассказывает об украинских Соловках

"Я зацікавлений, щоб правда, яку знаю я, стала набутком якомога більшої кількости людей."
Василь Овсієнко. 12 березня 2007 року.

 

 

 

 

200 років тому, 31 жовтня (12 листопада за н. ст). 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною ІІ усунутий з посади.

Начало | Продолжение

Соловки отамана Петра Калнишевського

У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин ґенерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський ґенерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації. 4 червня (17-го за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням ґенерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отаман Петро Калнишевський, а разом з ним військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий, військовий старшина Андрій Порохоня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Ґараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мусій Головко та інші були заарештовані.

3 серпня Катерина ІІ видала маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве”. Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Мовляв, оскільки ці землі не належали раніше Речі Посполитій, то й не могли бути козакам ніким надані, а Росією вони “приобретены” від Порти Оттоманської унаслідок війни. Як відомо, «где русский лапоть ступил – там исконно русское». Байдуже, що Запорозька держава там фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративним поділ на паланки.

Частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, Іван Глоба – у монастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.

Соловки. Камень на могиле атамана Петра Калнышевского
Камень на могиле атамана Петра Калнышевского. Соловки

На Соловках я починаючи з 1999 року вже бував п'ять разів – у Дні пам'яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив старий козак. (Див. статтю “Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох...”)

Глухий відгомін про подвижницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але чи знала тоді Україна, що Соловки – також місце ув’язнення “відступників од віри” та “государевих ослушників”? Серед них був “малоросіянин” Захар Петрович Патока, засланий сюди ще 1721 року за якийсь “наклеп” державної ваги, за віщо йому наказом Петра І було вирвано язика і посаджено довічно в найстрашнішу тюрму – під вежею Корожна... Це ми тепер знаємо, що одним із таких “ослушників” був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:

– Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,
Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти.
– Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,
Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.

Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся – не знали сто років. Знав ґенерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про “милосердну” заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони “по всем гражданским и политическим законам заслужили”, ув'язненням у монастирях і просив “по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих – в состоящие в Сибири монастыри”. (Данило Кулиняк. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. К.: Рад. письм., 1991, с. 47.). До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав “нерозлучним другом”.

Щойно аж 1862 року засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Ворзогори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Він опублікував про це статтю в ХІУ книзі журналу “Русская Старина” за листопад 1875 року.

Кажуть, що вже 1873 року на Соловки їздив Павло Чубинський, він бачив могилу і надгробок отамана.

Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. (Див.: Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К.: Веселка, 1995. – 447 с.: іл., с. 376 – 391).

На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ця вежа прямокутна, вона стоїть у південній частині кремля, поруч з Білою). Ще 1999 року я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі – сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію монастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але кількаро з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав козацьких пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили й вони її свіжим тютюном і поклали на місце.

Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до “святців” і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких в ґазетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під Сушилом.

У монастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п'ять рядових. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.

У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід “содержать безвыпускно из монастиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат” (Яворницький Д. І., с. 387).

Далі Д.Яворницький пише:

“По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной”. (Яворницький Д. І., с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п'ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна – біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.

Очевидно, ці камери призначалися для господарчих і військових потреб (як порохові погреби, але ж там волого), а може й з метою тримати в них в'язнів. Камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин – близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок – 4,45 см). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев'яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.

Біоґраф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці “В пошуках скарбів”, яка вийшла 1965 року у видавництві “Дніпро”, пише: “Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув'язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: “Житло в'язня… має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень… Стіни… вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в'язень намагався через це вікно подивитися на світ Божий, то бачив хіба що одне кладовище прямо перед вікном. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: “Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?” (І.Шаповал, с. 30, звірено з вид.: Г.Г. Фруменков. Узники Соловецкого монастыря, Сев.-Зап. книжное изд., 1968, ст. 71).

В'язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік – на Різдво, Великдень, Преображення Господнє – під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.

У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю – зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували.

Начало | Продолжение

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. С. 42 – 48.

Поделиться в социальных сетях

Василь Овсієнко: украинцы в Соловках, СЛОНе и в Соловецкой тюрьме особого назначения (СТОН). Сандормох та Біломорканал.

Украинские Соловки

Личное дело каждого

правозащитник и бывший политический заключенный Василь Овсиенко Овсиенко
Василь Васильович

( 8.04.1949 )

"В ноябре 1978 г. заведено "дело" на Василя Овсиенко... Овсиенко, бывший политзаключенный, отбыл 4-летний срок лишения свободы в лагере строгого режима, в Мордовских политлагерях. После освобождения в 1976 г. над ним был установлен административный надзор — гласный надзор милиции, который продолжается до сих пор..." (С. Каллистратова, М. Ланда, Н. Мейман, В. Некипелов, Т. Осипова, Ю. Ярым-Агаев. Новые репрессии. Московская группа "Хельсинки", Документ N 78, 30 января 1979 г.)

"Совсем свежее сообщение: против члена Украинской группы "Хельсинки" Василя Овсиенко в лагере за три месяца до окончания срока заключения, возбуждено новое уголовное дело, на сей раз по статье 62-й Уголовного Кодекса Украинской ССР. Василя ожидают еще 15 лет лишения свободы". (Владимир Малинкович. Пятая годовщина создания Украинской Хельсинской группы. Русскую мысль, 12.11.1981)

Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 49–53.